Моя сусідка по балкону, востаннє кинувши зневажливе «Пришелепкуваті» та лишивши після себе шлейф ядучого диму й мій мовчазний шок, зникла за скляними дверима.

Я навіть звично не відмахнулася від сивої тютюнової хмаринки, прикіпивши очима, як зачарована, до балкону з будинку навпроти.

Розповідь сусідки про наших сусідів аж ніяк не могла поєднатися в моїй набитій стереотипами голові з тим, що я на власні очі спостерігала на цьому балконі практично щовечора.

Так вони, виявляється… Боже, який жах!.. Боже, як прекрасно… Приблизно такою була моя перша реакція на розповідь пліткарки-сусідки, яка, втім, таким результатом була задоволена, тож не скупилася на коментарі та смачне прицмокування тонкої сигаретки.

Велика стрілка годинника вже давно переповзла за першу й невпинно наближалася до цифри два. Чашка улюбленого зеленого чаю дихала ароматним теплом.

Ольга сиділа за столом, втомлено схиливши голову на руки. Хвилясте чорне волосся м’якими струмками розлилося по плечах і руках. Дивно, але навіть перша сивина не псувала його краси: здавалося, жінка навмисне повплітала між чорних завитків зоряну павутинку.

Пухнасті вії в сонному тремтінні пурхали над дивовижними сливово-карими очима. Ольга зачаровано стежила за конвульсіями секундної стрілки годинника.

Майже друга. Останні кілька безсонних ночей далися взнаки, і їй нестримно хотілося спати. Двійка на циферблаті розпливалася, по-лебединому гнула шию… і ось уже чорний лебідь поплив по колу, вдарився грудьми об велику стрілку, затріпотів крилами…

Ольга рвучко підвела голову. Друга ночі. Рішучим рухом відсунула безглузду чашку вже холодного чаю і встала з-за столу.

Коли ми вперше прийшли до притулку «Милосердний самарянин», там якраз прощались з одним із пожильців. З неба сіявся дрібний дощ. Молодий священник не боїться дощу, проповідує довго і натхненно.

Обличчя покійного я не пам’ятаю, бо я так і не змогла на нього подивитися. Знаю тільки, що то був чоловік. Зате я добре пам’ятаю обличчя тих чотирьох, що змогли вийти на заупокійну. Я боялася перевести погляд на покійного і побачити в них щось схоже. Оту саму печать. А може готовність. Покірність. Чекання.

Чекають тут в основному Її. Нас вже не чекають. Бо ми не приходимо. А вона – до страшного пунктуальна.

Їх всього 23. Хоча слово «всього» тут абсолютно недоречне. Їх аж 23 – непотрібних мам, зайвих бабусь, незручних дідусів, забутих сестер і братів.

Хочу вас познайомити з ними. На жаль, не зі всіма, більшість не можна «світити», бо «рідним буде неприємно». Вашу ж… Ет!

Танька сердито (наче воно в чомусь було винне!) гризнула яблуко і вкотре спробувала зосередитися на своєму в журналі.

Але літери стрибали перед очима, а з голови все не йшов Сашко і той телефонний дзвінок...

Танька дивилася на блискучого від глянцю й голлівудського шику Бреда Пітта, а бачила розгублене обличчя коханого, яке під поліфонічні «Золотые купола» з його ж мобілки зникло за дверима ванної... Разом із мобілкою.

Хто телефонував? Чого він так наполохався? Нестримний потік Таньчиних думок, готовий уже ось-ось вихлюпнутися назовні зрадливими сльозами, нарешті таки забуксував на білосніжній бредо-піттівській посмішці.

Сяк-так Танька дочитала інтерв’ю голівудського красеня, далі була пречудова стаття про відомих в історії товстунок – Танька замріяно щипнула себе за досить таки пухкенький бочок і навіть всерйоз замислилася, чим же таким вона могла б прославитися. Серцебиття, а з ним і хід Таньчиних думок поступово повернулися до норми. Але ненадовго...

Ви вже маєте плани на решту осені? Окрім того, щоб хворіти (застудою, хандрою), щоб чекати (зими, весни, літа, Нового року, вихідних…) і сумувати («мокро, холодно, сіро, сумно…»)? Хочу запропонувати вам невеликий перелік того, що варто і треба зробити восени.

Кінець осені – така цікава пора, коли все сприймається крізь призму лірики, коли всі пошуки зводяться до одного – пошуку тепла, фізичного чи душевного…

Отже, чим зайнятися в листопаді (дім-сад-город ми не розглядаємо, нас цікавить лише те, що може зробити цю осінь прекрасною)?