До початку грудня тема ВІЛ/СНІДу традиційно на слуху. До Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом відкриваються виставки, ЗМІ знайомлять своїх читачів, слухачів та глядачів із долями людей, хворих на СНІД, в учбових закладах проводяться позакласні заходи, чиновники захлинаючись розповідають про плани і результати…

Можна довго оперувати цифрами, сумами бюджетних грошей, використаних чи не використаних на боротьбу з ВІЛ/СНІДом у нашій країні, намагаючись зрозуміти всю глибину проблеми, але…

Історія родини Ісаєвих із Маріуполя –яскравий приклад того, що допомога людям із ВІЛ, як будь-яка інша допомога, повинна починатися з любові…

Сім років тому Світлана , всупереч осуду близьких, вийшла заміж за ВІЛ-інфікованого Женю. Коли на роботі дізналися про таке заміжжя, Свєту звільнили…

Але закохані не зламалися, чисті й сильні почуття допомогли їм упоратися з ворожістю суспільства і з болем після смерті новонароджених первістків-двійнят. Більше того – після кожного нового випробування їхнє почуття тільки посилювалося, так що Євген і Світлана вирішили: їм під силу зігріти ще одне неприйняте цим світом серденько. Ісаєви стали першою парою в Україні, яка взяла в родину ВІЛ-інфіковану дитину. Сьогодні подружжя виховує 9 дітей, 7 з яких – прийомні, з діагнозом ВІЛ або СНІД. Свої дітки у подружжя народилися цілком здорові!

У минулому році родина стала лауреатом національної преміі «Гордість країни-2011», тоді про подвиг Ісаєвих дізналася вся Україна. Як і чим сьогодні живе велика дружня сім’я, нам розповіла Світлана Ісаєва.

- Світлано, розкажіть про свою родину.

- Ми з чоловіком у шлюбі вже 7 років, виховуємо 9 діточок, 7 з яких усиновлені й мають ВІЛ-статус. У нас доволі бурхливе життя, особливо влітку. Полюбляємо сімейний відпочинок у Криму, що вже став традиційним. Тато з хлопцями грає у футбол, дівчата пораються по господарству. Увечері граємо у вже усіма забуте сімейне лото.

- Батькам прийомних дітлахів часто ставлять питання: до «своїх» любов інша?

- Ми не розрізняємо «свої- усиновлені» вони всі – наші. Однаково їх пестимо, жаліємо. Просто належить прийняти і відчути серцем, що вони – твої і, крім тебе, їм ніхто не потрібний.

- Я знаю, що ви всиновили хлопчика, від якого відмовилися вже дві сім’ї. Чи важко привчити до любові дітей, котрі росли у ворожому середовищі?

- Щиро кажучи, важкувато. Ці діти, як недоглянуті квіти, їм потрібна особлива турбота. Коли квітка хворіє, ми намагаємося повернути її до життя: пересаджуємо, поливаємо, зрошуємо. Також і діти – вони потрапляють до нас такими собі їжачками, готовими уколоти всіх, але згодом ці їжаки перетворюються на лагідних лисенят. Ми з чоловіком цілком присвячуємо себе їм, і вони відчувають, що ця любов не удавана, а щира і справжня.

Ми взяли Віталія, коли йому було 12 років. Він пройшов крізь жахи двох дитячих будинків і відмову від нього двох сімей. У першій родині йому не сподобалося: вимагали занадто багато працювати (корів пасти). Я також вимагаю, але існують обмеження: дещо дитина спроможна зробити, а дечого не здужає. Я – вимоглива мама: доки уроки не зроблені, немає ані компа, ані лото.

В іншій прийомній сім’ї хлопця принижували, тому що він слабував на енурез. Коли дитина потрапила до нашої родини, психолог сказав нам, що це захворювання це наслідок нервового напруження. Лікар радив запастися терпінням, акцентуючи на тому, що Віталік переросте хворобу. Дійсно, за рік усе минулося. Спочатку дитину нам дали на літо, усього на три місяці, так би мовити, на випробувальний термін… А сьогодні моєму синові минуло 17 років, і він студент будівельного коледжу.

- Усі діти кличуть вас із чоловіком мамою і батьком?

- Діти – найкращі психологи на землі, вони відчувають щире ставлення до себе. Ми просто допомагали дітям, яких доля зрадила двічі: відмова батьків і наявність ВІЛ-статусу. Почути від такої дитини «мама»- найвища нагорода. Усі діти кличуть нас мамою і татом, незважаючи на те що ми їх про це не просимо, тим більше не змушуємо.

- У вашій родині є «мамині» і «татові» дітки?

- Такого розподілу у сім’ї немає. Всі вони наші рідні – прийомні, усиновлені, під опікою. Вони й самі це розуміють і не відчувають ніякої різниці. Щоправда, на цей момент більше уваги потребує й отримує маленька Єва (2 роки), але всі діти її люблять, панькають.

- Як у дитячому будинку ви відчуваєте, що саме ця дитина – «ваша»?

- Ми обирали лише одну дитину – це наш перший усиновлений Микита. Згодом, коли працівники дитбудинків дізналися, що ми беремо діточок із ВІЛ, нам просто ненав’язливо «пропонували», і ми їх із задоволенням забирали й оформлювали у нашу сім’ю. Наприклад, із Мишанею ми вперше зустрілися, коли вже приїхали за ним, а до того лише раз бачили його фото.

- Що реально дав вам статус «Гордість країни»? Чи змінилося життя вашої родини, якщо так – як саме?

- Наше життя ніяк не змінилося. Ніхто жодного разу не поцікавився, як живеться «гордості країни». А ми живемо, як і раніше. Про перемогу у номінації «Сімейна історія» ми знали ще до від’їзду до Києва на церемонію вручення премії, а ось номінація «Народний герой» стала несподіванкою. Хочеться насамперед подякувати усім, хто голосував за нашу сім’ю, вважаючи нашу історію прикладом для гордості.

- А як здоров’я ваших діточок сьогодні? Чи є прогрес?

- Прогрес, звичайно, є, і помітний. По-перше, виросли клітини організму. Це означає – зменшилася кількість вірусних клітин, і здоровий організм перемагає вірус, по-друге – багато побічних діагнозів, інших захворювань ми здолали.

9-річний Петрик, коли ми його забрали з дитбудинку, слабував на мегарактум (нетримання кала). На цей момент все чудово, дитина вчиться у звичайній школі, з його організмом все гаразд.

Саша хворіла на туберкульоз, але, як демонструють знімки, осередків у легенях вже немає, тобто дівчинка здорова, просто на обліку у фтизіатра, тому що цього вимагає закон.

Усім нашим дітям, не знаю, з якої причини, у дитячому будинку ставили діагноз: розумова відсталість. Хочу сказати: мої діти вчаться у звичайній школі нарівні з іншими і досягли успіху. Наш Мишаня – найкращий учень у своєму класі. Ідучи до школи, він вільно читав українською та російською мовами, знав табличку множення до п’яти. Учителька казала: «Побільше б таких учнів, як Мишаня!»

- Чи змінилося ставлення суспільства до ВІЛ-інфікованих людей за останній час?

- Коли 7 років тому я народжувала нашу доньку, лікарі мене поклали в ізолятор, дізнавшись, що в мого чоловіка ВІЛ. Дарма, що у моїй карті записано: аналізи на ВІЛ негативні. Мені говорили: якщо народжуєш від ВІЛ-позитивного, у тебе також ВІЛ, просто він ще не розгулявся по крові.

Тепер ставлення дуже змінилося. Лікарі, мабуть, почали книжки читати і на лекції ходити, вже не підтримують дурні й безпідставні міфи про розповсюдження ВІЛ.

Сьогодні я вже не відчуваю такого тиску на моїх дітей, як раніше. Хай тільки спробують!

- Чи говорите ви з дітками про ВІЛ?

- Всі мої діти знають, що хворіють, але не всі розуміють, у чому загроза хвороби. Старші розуміють, а малюки – ні. У нашій родині їм легше сприйняти свій статус. Зрозуміти. Женя (чоловік) своїм прикладом доводить, що АРТ-терапії слід дотримуватися. А я як мати, як справжня левиця піду завжди на захист, якщо хтось спробує образити моїх дітей. Розумієте, люди вичитали, що це «чума 20 сторіччя», як говорили раніше, а яким шляхом ВІЛ передається – не знають.

- Як ви поясните дітям, чому від них відмовилися батьки? Яку мету ставите перед собою у вихованні дітей?

- У нашій родині тема сирітства часто обговорюється, і мої діти знають, що біологічні мами від них відмовилися. Не тому, що вони погані, а просто були у скруті. Хочеться, щоб мої діти не стали вигнанцями у цьому світі, щоб, незважаючи на свій статус, виросли чудовими, добрими людьми.

Наприклад, наш Юра мріє стати адвокатом і захищати людей. Олександра мріє про кар’єру стиліста-візажиста – вона зранку встигає заплести усіх дівчаток і щодня по-новому!

Я впевнена – вони виростуть чуйними людьми, без злості на цей світ. Ми з чоловіком докладаємо до цього чимало зусиль.

- Народжені вами малюки цілком здорові. Мабуть, це справжнє диво?

- Зовсім не диво. Якщо у людини статус ВІЛ, це не означає, що на ній можна ставити хрест. У мого чоловіка ВІЛ-статус: вірус у крові, але він спить. Щоб так було і далі, необхідно вести здоровий спосіб життя, постійно стежити за своїми показниками, вчасно приймати АРТ-терапію, не вживати алко-нарко речовини. Я упевнена на 90%, якщо мої діти й надалі стежитимуть за собою, вони будуть здорові. І, завершуючи,скажу: не потрібно боятися людей із ВІЛ, сьогодні більше шансів заразитися в медичних закладах і косметичних салонах, ніж від ВІЛ-позитивної людини

- Чи плануєте ще поповнення у сім’ї?

Дуже хочемо поповнити родину. Ми дізналися, що у лікарні є дівчинка, народжена від ВІЛ-позитивної матері і також із вірусом. Крихітці всього три місяці, ми мріємо про неї. Але гаяти час нас примушує новий закон. Раніше ми брали діток, але тепер, якщо хтось із подружжя має статус, – не можна. Хочеться спитати у влади: це що, дискримінація людей із ВІЛ? Вони теж хочуть бути батьками й усиновлювачами. Адже ніхто не зрозуміє таких діточок краще за батьків із ВІЛ.

- Про що ви мрієте?

- Щоб здійснилися мрії всіх моїх дітей. Адже материнське щастя – коли щасливі діти. Ми з чоловіком мріємо про великий дім із просторим двором, куди наші діти будуть приводити своїх малюків… Незабаром Новий рік, і діти вже готують листи зі своїми побажаннями – неважливо скільки їм років – 2 чи 17 – усі чекають на подарунки і диво…

Спілкувалась Наталка Бардалим

Фото з ​​особистого архіву родини