Варвара-краса, довга коса… Ох і натерпілася ж Варка від цієї примовки. Бо ж і коси мала довгі-довгі, та й ім’я таке громіздке – Варвара.

Розкішне довге волосся Варці-школярці нічого, крім прикрощів, не приносило: тугу русу косу смикали всі, кому не лінь, а особливі вигадники могли й до стільця прив’язати.

Та й ім’я своє Варя не любила: чому всі навколо Світланки, Тетянки, Маринки: а вона – Варвара?!

Варварою її назвала бабуся Катерина на честь своєї бабусі. Тож своє ім’я Варя уявляла у вигляді старої-престарої бабуні або блідолицьої печальної святої Варвари, яку їй показувала у церкві бабуся.

Словом, не любила мала Варвара ні своє ім’я, ні довгі коси.

Втім, дорослішаючи, Варка все ж приборкала й полюбила своє волосся. Жила вона з бабусею і котом Афанасієм (не лише Варці дісталося від бабусі чудне ім’я). Тож часто єдиною розвагою для юної Варі було розплітати, розчісуватися і знову заплітати своє волосся в коси й колоски.

Ще однією її втіхою був синьоокий Павлик, сусідський хлопчина. З ним Варя проводила найбільше часу.

Дівчата чогось не любили Варю за її довгу розкішну косу. А Павлик любив…

Не було для нього більшого щастя, ніж коли Варя дозволяла йому вплітати в своє медове волосся сині кісники або просто клала голову йому на коліна, й тоді він розчісував ту русу розкіш просто пальцями.

В такі моменти на цілій землі не було нікого щасливішого за цих двох. Їхнє улюблене місце було під старою вишнею, яка вже не раз змінювала пелюсткові снігопади на карі очі ягід і бордове гірке листя. Та не довгим було те вишневе щастя.

Того року Варя закінчила школу. І от одного літнього вечора, коли вишні ще пахли п’янко-солодко, а листя вже пахло гірко, Варя сказала:

– Я виходжу заміж.

Павлова рука завмерла в медових косах. Декілька секунд знадобилося, щоб проковтнути важкий клубок, який підступив до горла, і прозвучало скоріше благальне, ніж запитальне:

– Як?!

Як-чого – Варя й сама не знала. Чому – відмовлялася розуміти. Бабуся зовсім занедужала, їхати до міста на навчання немає коштів… Бабуся постійно плаче, просить, щоб Варя була розумною, не такою, як її мати (тут Варчині карі очі стають схожими на чай із льодом: мама – то болюча тема), а він… він живе у місті, є власна квартира, ще студент, але вже працює на заводі, онук бабусиної давньої подруги. Давно приглянулася йому Варя, і ось тепер… Крижаний чай розтанув, і з каро-зелених Варчиних очей побігли сльози.

– Тепер… Тепер бабуся кажуть, що то їх остання воля.

І Варка розплакалася, як дитина, утнувшись носом у такі рідні пальці, які стільки разів під оцією ж вишнею розчісували їй волосся…

Було ще декілька невеселих вишневих вечорів. Павло знову заплітав Варині коси, щоправда, вже без яскравих кісників. А потім… Потім була якась похапливо швидка реєстрація в сільраді, скромне й тихе, як для села, весілля, і вже заміжня Варя поїхала з чоловіком до міста.

Після бабусиної маленької, але такої затишної хати нова квартира здавалася Варварі завеликою і якоюсь порожньою. Все думалося, що ось іще трішки вона тут погостює й поїде додому, в свою кімнатку, де пахне м’ятою і любистком.

Денис був хорошим хлопцем, успішно навчався (заочно) в інституті, працював на заводі. У нього, не набагато старшого за Варю, вже були чіткі й непохитні плани на життя: освіта, робота, ремонт квартири, одруження, кар’єрний ріст, а там можна буде і про дітей подумати… От тільки Варя чогось себе в цих кольорових планах ніяк не могла побачити. Без особливих зусиль та й ентузіазму вступила вона до інституту. І почалося її нове студентсько-подружнє життя.

І все нібито добре, тільки б радіти їй, що вирвалася з села – чоловік інтелігентний, роботящий, своя квартира… Так ні ж! Все їй сниться і мариться їхня з Павлом вишня. Все частіше Варя сумно сиділа перед дзеркалом, перебирала пальцями таке ж красиве, але якесь осиротіле без яскравих кісників і Павлових рук, волосся.

Денис дивну печаль юної дружини зрозуміти не міг, а згодом почав і сердитися. Та й медова Варчина коса йому все спокою не давала: знав Денис, скількох хлопців та руса злива з розуму звела, а тепер, мовляв, заміжня, то час уже й ті дівочі вигадки забути.

Спочатку Варина коса заважала йому на кухні – Варвара, проковтнувши сльози, пов’язувала голову хусткою. Немов зв’язані ситцем, коси важко лягли на її худенькі плечі. Глянула в дзеркало і чогось згадала ту печальну святу Варвару з бабусиної ікони.

Потім медові Варині коси не давали Денису спати – від них усі подушки мокрі (Варя за давньою звичкою щовечора мила волосся любистком). Врешті-решт Варині коси стали «сільськими» і «старомодними» у порівнянні з акуратно підстриженими дружинами Денисових друзів.

За якийсь час Варя не витримала.

Молоденька перукарка розгублено дивилася на рудий мед, що стікав по Вариних плечах майже до підлоги і на ножиці в своїх руках, немов не могла їх поєднати.

– Ріжте, – прошепотіла Варвара й до болю міцно заплющила очі.

Нова стрижка дружини Денисові сподобалася. Він наче повеселішав, позбувшись ненависних кіс. А от Варя зів’яла. Не сиділа більше біля люстра, а хустку не знімала вже й поза кухнею.

Минуло два роки. Щастя до молодої родини так і не прийшло. Бо ж не по плану. По плану була Денисова кар’єра. А з нею не склалося, і сильний та розважливий на вигляд Денис не був готовий до того, щоб просто працювати біля станка без кар’єрного росту. Почав випивати.

Ще за рік померла баба Катерина. Вперше за останні роки Варя знову переступила поріг рідної бабусиної хатини. Вдихнувши рідне повітря, Варя відчула якийсь щемливий солодкий біль і дивний спокій на душі. Сонячні зайці стрибали від замацаних шибок на стіну, і Афанасій ліниво ловив їх лапою. Пахло любистком. Варя впала на вишиті подушки на своєму ліжку і щасливо розсміялася: більше вона звідси нікуди не поїде! Задивилася у вікно. За склом – весна. От і вишня. Їхня з Павлом вишня. Цвіте…

Ввечері після купелі, з мокрим волоссям, у якому заплуталися листочки любистку, Варя вийшла до вишні. Під вишнею просто на землі, всипаній опалим цвітом, сидів Павло.

Варя мовчки присіла поруч, поклала голову йому на коліна. Тремтячою рукою Павло гладив волосся і на повні груди вдихав такий рідний вишнево-любистковий аромат. Жадібною рукою пестив медові Варині коси, які вже потроху почали відростати…