Михайло Мельник: людина і театр

Автор:
Дата публікації:
Доповнено:
Розділ Люди

Михайло МельникМинулої осені мені нарешті вдалося побувати в театрі «Крик», що в Дніпропетровську. Театр цей абсолютно не схожий на інші, в яких мені доводилося бувати. Затишна невеличка зала в Будинку Архітектора, маленька сцена. Здається, що глядачам із перших рядів варто лише простягти руку – і вони зможуть доторкнутись до актора… І ще: черга біля театру за годину до вистави! Ви знаєте, в наш час, коли ми звикли бачити черги тільки під соціальними магазинами і на чергових виплатах в ощадбанку, черга під театром – це так приємно. Думаю, всім цікаво буде познайомитися з колективом, який зумів зібрати до свого театру чергу бажаючих потрапити на виставу. Тож знайомтеся – Михайло Васильович Мельник, режисер, актор, сценарист, сценограф, музредактор, інколи костюмер, інколи декоратор, інколи… прибиральник театру «Крик».

Справа в тому, що «Крик» – це театр одного актора. І все тут тримається на одній людині. Звісно, є бухгалтер, є охоронець (який, до речі, вітає відвідувачів виключно українською мовою), обов’язки звукорежисера і освітлювача сцени під час вистави виконує дружина Михайла Васильовича Оксана.

Театр Мельника метафоричний, образний, асоціативний. Він ставить вистави за класикою світової і української літератури, але не «від крапки до крапки», а пропустивши через себе: осмисливши, переживши.

Його джерело

«Моє дитинство насичене батьком. Я народився в мальовничому селі на Сумщині. Батько тримав господарство, порядкував на пасіці, у вільний час робив скрипки, малював картини, вишивав… А потім війна. В нього в руках розірвалася міна. Так розпорядився Господь. Батько втратив обидві руки, око, оглух. Але не перестав творити! За допомогою спеціального саморобного бандажника прикріплював до правого обрубка руки олівець, пензлик і малював, малював… Зараз уже немає тата, нема мого села, лишились там лиш розбиті хати.

У школу я ходив в інше село за пару кілометрів. Ходив у школу через день. Просто мені було цікавіше у лісі, я міг гуляти там годинами, і поки мої однолітки вчилися за партами, я вчився у лісу. Навіть у 25-градусний мороз я ходив гуляти в ліс. Мені там було добре.

…У дитинстві я гарно малював. Сусіди навіть купували мої картинки по три рублі. Я малював коло батька, змальовував його картини. Кінь, дівка, козак, річечка… Це були сюжети такої собі сільської ідилії.

Якось один мій малюнок переміг на конкурсі в Києві, і до нас приїхали люди зі столиці, щоб запросити мене навчання. Але я відмовився. Чому? Уявіть собі, я звичайний сільський хлопчак, який пасе гусей, пасе череду і ніколи далі свого села не бував, маю їхати від мами й тата в чуже місто… Я просто злякався. Але все, що не робиться, робиться на краще. Якби тоді я вчинив по-іншому, я б зараз не був таким, яким є.

«Який типаж, яка фактура!»

«Після 10 класу я пішов у ПТУ. Мені треба було піти кудись, де нема математики. Математики я боявся, як чорт ладану! (Сміється). Потім була армія. Я служив в роті почесної варти у Москві. Була така історія… Одна дівчина дуже закохалась у мене. З багатої впливової родини, і я – простак, селюк… Познайомив нас її дядько, сам потім про це шкодував. А вона покохала мене – страх, а я її не кохав. Батьки її були дипломатами, віддавали в придане за єдиною донькою шикарну квартиру в «міністерському» будинку, там уже було вмонтована японська побутова техніка… Я тоді такої навіть не бачив. Казали: «Ми дадім вам нємного дєнєг на пєрвоє врємя…Тисяч сто».

Але я не кохав її, і ми розпрощались. Я поїхав у Київ, влаштувався токарем на авіазаводі. Якось зайшов я пообідати у вареничну на Хрещатику, а там за одним столом сиділа компанія молодих людей, очевидно, студентів котрогось із вузів. І ось один парубок (а був це Валентин Варецький) глянув на мене і каже іншому: «Ти только посмотрі, Саша, какой тіпаж, какая фактура!»

А я навіть тоді толком не знав, що то воно таке – «фактура». Я підсів до них, щось було в цих молодих людях таке, притягуюче. Розговорилися. Вони мені кажуть: «Почєму ти нє постпаєшь к нам в інститут? Бил би у нас самим красивим на курсє…». А я кажу, що куди мені, хлопці, в інститут, я математики не знаю. А вони: «А у нас нєт матєматікі, у нас інститут театральний». І тут у мені щось наче клацнуло, спрацювало. Валік няньчився зі мною три дні – готував до вступної співбесіди.

Мені треба було, стоячи на табуретці, крикнути: «Хай живе Радянська влада!», я пітнів, старався, але щось не виходило. Я все думав: «Як же я буду кричати? Кругом же люди!» На третій день ми обидва вирішили, що діла не буде. Валентин проводив мене до виходу, аж тут на зустріч нам жінка, Валік до неї: «Нінель Антонівна, Нінель Антонівна! Виручайте! Якщо ви його не навчите, ніхто не навчить!». Нінель Биченко подивилась на мене пильно: «А не треба його вчить. Він і так талановитий». Я зашарівся, знітився, кажу: «Я не можу закричать «хай живе Радянська влада», а вона: «А не треба кричати. Ви там вчите який монолог на екзамен? От і вчіть. І з комісією говоріть так само, як оце зі мною. Ви живий, ненакручений, без клоунади».

Так мене взяли в Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

«З Миколаївського театру мене витурили»

«Після закінчення інституту весь мій курс задумав їхати працювати в Сумський театр. А я відмовився, я відчував, що цілий курс не зможе мирно влитися в один театр, будуть різні зарплати, робочі конфлікти – і кінець нашій студентській дружбі. Я залишився в столиці диктором телебачення. Я обіцяв собі, що хто мене з режисерів покличе, до того й піду працювати. Прийшов запит із Миколаєва. І я поїхав.

Попрацював там півроку, а тоді інші актори мене звідти витурили. По-доброму так, по-батьківськи, мовляв, що ти тут робиш? Не місце тобі тут, не твій рівень. Їдь хоча б у Дніпропетровськ. Зазвичай в театрах виживають конкурента, а мої золоті колеги «випихали мене з гнізда», бажаючи високого польоту. Тільки я переступив поріг Дніпропетровського театру ім. Шевченка, як головний режисер сказав мені: «О, мнє нужен такой актьор! Заходітє».

Саме в театрі Шевченка я вперше поставив моно-виставу «Гайдамаки», але не замусолену, не для школярів, а для дорослих людей. Яких не треба примушувати думати, які хочуть думати і отримувати знання самі. Я не пускав на свою виставу школярів. Скільки було обурення: «Как так, ми же ето в школє проходілі!!!», а я кажу, ну от і проходьте, а тут не проходити треба. Розумієте, це біль, це велика трагедія, коли батько мусить вбити своїх дітей, не важливо, через які обставини. На це не треба приходити дивитись класом чи групою, ти маєш сам прийти, відчути, що тобі це треба побачити.

Потім я поставив сатиричну драму за Остапом Вишнею. Я в образі Сталіна стояв на сцені і ділив мапу України зі словами « А на Сході живе братній народ… Не від слова «брат», а від слова «брать»… Це були радянські часи і це був вибух!

Потім був конфлікт із директором театру. Бувало так, що на мої «Гайдамаки» в малій залі збиралося більше людей, ніж у великій залі на основну виставу. Звісно, керівництву це не подобалося. Я пішов з театру в нікуди.

«Куліси виміняв на самогон»

Потім я вів у місцевому монтажному технікумі літературно-театральну студію. Ми зі студентами тоді народили театр. Саме там почався театр-студія «Крик». Саме у нас на сцені вперше з’явилось те, що сьогодні називають кліпом. Ми брали відому пісню і робили під неї постановку на сцені. Збиралися повні зали! До мене підходили навіть наркомани і казали: «Ну пустітє на Новогодній концерт, я мєсяц нє буду ширятса», коли я виганяв когось зі студентів зі студії, вони були готові подавати на відрахування з технікуму. Ми з ними жили нашим театром. Я в той час винаймав кімнатку в підвалі у алкоголіків. На інше житло просто не було грошей.

Я власноруч облаштував сцену, зробив освітлювальний пульт. Паралельно шукав приміщення, адже технікум уже не міг вмістити всіх бажаючих. Знайшов підходящу залу в Музеї комсомольської слави, пішов оббивати пороги. Потрапив на прийом до першого секретаря Сергія Тігіпка. Він відгукнувся, взявся допомогти, пообіцяв, що мені безкоштовно дадуть приміщення в оренду на 10 років, але, як це часто буває, заступники все повернули по-своєму, дали приміщення тільки на 5 років, але і за те спасибі.

Я будував театр з нуля. Ви можете собі уявити, як це – будувати театр, коли в тебе немає людей, немає грошей, в тебе самого немає квартири?! Я пиляв труби ручною пилкою, випилював крісла. Зробив 76 лав із лакованих плит ДСП, потім випалював на них візерунки. «За пляшку» наймав зварювальників, за самогон з рідної Сумщини виміняв в одного театру куліси, не буду казати в якого. Вони досі у мене стоять.

На сцені треба вмирати

«Я все життя працюю для молоді. Я не можу дозволити собі старіти, я мушу знати, чим живе молодь, про що їй цікаво поговорити. Якщо в залі сидять самі пенсіонери, театр треба закривати, або вішати табличку «музей»! Для кого ж творити, якщо не для молоді? Але не для школярів чи ПТУ-шників, яких сюди приганяють лозиною, і через яких мені треба переривати виставу і виводи з залу за вухо. А таке бувало.

А якщо вони сидять на сходинках, тільки б послухати, значить, вони розуміють, що я їм кажу. Я не знаю, чим я таке заслужив. Я не розумію, і це добре, що я не розумію. Значить, я не керую тим, що їх притягує. Я віддаюся глядачеві, я вмираю на сцені. Інколи я доводжу себе до такого стану, настільки в мені бушують всі ті емоції, що здається, серце ось-ось зупиниться. Я після вистави увесь мокрий. Я мушу бути мокрий! Інакше тоді чому «Крик», чому не «Затишок»? Після вистав ми з глядачами ще довго говоримо. Я говорю з ними, вони зі мною. Це необхідність. Їм треба почути добре слово, їх треба втішити, заспокоїти після побаченого.

Після вистави я страждаю, мені все здається, що можна було ще краще, ще ближче, ще болючіше. Це в мене така душа. Я весь такий волохатий, але душа у мене жіноча. Я мужчина з жіночим серцем.

Батьки вчать своїх дітей не приймати все близько до серця, а я навпаки. Я вчу їх приймати до душі, приймати в саме серце, проживати все. Інакше як? Найбільший ворог людини – розум. Серце не обмане, а розум – так. В Біблії написано про Змія-спокусника… Ви бачили, як виглядає людський мозок? Він весь вкритий змійками звивин, це і є Змій-спокусник… В людині є все: і Бог, і Диявол. Подумайте над цим.

Я дорожу своєю якістю. Якщо я побачу під час вистави хоч одну скептичну гримасу в залі ( а я її побачу), я викладусь в сто разів більше, я додавлю, дотисну, я вмру там на сцені, але глядач має почути мене! Я не можу допустити, щоб мій глядач вийшов з зали таким же, як він сюди зайшов…»

Записала Наталка Бардалим

Говорить Михайло Мельник:

– Буває, мене запрошують десь виступити: «А ви моглі би пріті к нам, спєть что-то, может, показать кусочок спєктакля…», а я їм кажу: «А у вас гарна дружина? Тоді принесіть мені її мізинчик, щоб я зрозумів, наскільки вона гарна…»

– Треба бути антихристом, щоб не хотіти, щоб люди навколо були щасливішими, ніж вони є зараз.

– Ті хто мене бачить вперше, або зразу закохуються в мене, або починають ненавидіти.

– Люди забагато регочуть. Не сміються, не усміхаються, а саме регочуть. Комедія випускає дух із людини.

– В сучасному театрі має бути все: кіно, музика, танці, театр. Театр має бути шоковим.

– Я – Мельник, Млин… А на хрін той млин, якщо до нього стежки заросли?!

– Я – і Каїн, і Авель, і Ромео, і Отелло… В мені є все. І у вас є… Треба себе струшувати, шукати.

Фото автора

Оцініть, будь ласка, статтю
Поділіться посиланням у соцмережі

Читайте також...

Весільні прикмети для нареченої

Весільні прикмети для нареченої

Весілля – одна з найбільш пам'ятних подій в житті жінки. Цей день наповнений інтригуючими моментами, святковою метушнею, привітаннями та хвилюючими пе...

Читати далі...

Життя, що довше за століття

Життя прожити – не поле перейти У перекладі з грецької «Софія» означає мудра. Мудрість Софії Сидорівни Мороз чи, як її лагідно називають, бабусі Софі...

Читати далі...
Дієта для живота і боків: буде вам талія!

Дієта для живота і боків: буде вам талія…

Струнке пропорційне тіло не лише виглядає естетично, але й свідчить про здоров’я. Коли ми бачимо людину, не обтяжену зайвими кілограмами, то проймаємо...

Читати далі...
«Я заздрю колишньому, подрузі, близьким»: суть заздрості і як перестати заздрити

«Я заздрю колишньому, подрузі, близьким»…

Якби заздрість супроводжувалася гарячкою, лихоманило б увесь світ. Януш Вишневський Бідний заздрить багатому, невдаха – успішному, переможений – пе...

Читати далі...
Що робити, якщо він нечупара?

Що робити, якщо він нечупара?

Любовний човен розбивається об побут, коли жінці доводиться вибирати між чистотою в будинку і коханим чоловіком. Як часто вона розгублено дивиться на ...

Читати далі...
Найкраща дієта – лимонна

Найкраща дієта – лимонна

Дієта – штука індивідуальна. Не буває єдиного ідеального рецепту схуднення для всіх. Але все ж, проаналізувавши безліч факторів, ми хочемо запропонува...

Читати далі...
М’яка іграшка-сова крючком

М’яка іграшка-сова крючком

Ви любите сов? Вмієте в'язати гачком? (Ну хоча б нарівні шкільних уроків рукоділля!) Тоді вперед! Мінімум зусиль та матеріалів – максимум няшності у в...

Читати далі...
Козацькому роду нема переводу!

Козацькому роду нема переводу!

Рано чи пізно у кожного народу виникає потреба відстоювати свободу своєї землі. В критичний момент кожна нація неодмінно виокремлює зі свого середовищ...

Читати далі...
Пристає начальник – що робити?

Пристає начальник – що робити?

Статистика стверджує, що третина всіх жінок протягом життя відчуває підвищену увагу з боку своїх начальників-чоловіків, але тільки близько 30% з них с...

Читати далі...

Коментарі  

 
+1 # RE: Михайло Мельник: людина і театрЄвгенія 04.02.2013, 22:25
це відома людина...багато його вистав відвідала..."Ло літа" - ...розриває від протиріч....суп еречливих емоцій!...
ну і абсолютно електрошокуюча вистава "Гріх" за мотивами оповідання "Що записано в книгу життя" Коцюбинського.. .я довго ходила під чіпким враженням.

однозначно, кожному варто навідатися до "Крику"!!!

Мельник- чи не єдиний діяч культурної сфери, що із власної волі розмовляє українською в Дніпропетровську!...
немалою мірою його саме стараннями поповнювалися ряди активістів померанчевої революції, родом з Дніпропетровщин и!-- і це в той час, як велася повсюдна тотальна агітація за Януковоща...син і прапори майоріли по всьому місті-- іншого просто не було.

поважаю. (Михайла Васильовича, звісно:)) )
Відповісти | Відповісти цитуючи | Цитата
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

 
Загрузка...